Довгий шлях до улюбленої професії, 22 роки викладацького стажу в одному колективі, велика дружня родина та власний будинок – таким було життя Оксани Шевченко, вчительки біології з маріупольської спеціалізованої школи №40 до 24 лютого 2022 року. Зараз вона живе у невеличкому селі Вістова на Івано-Франківщині і з жахом пригадує події тримісячної давнини. Сумує за школою, своїми колегами, яких розкидало по всьому світу та учнями 8-б, у якому вела класне керівництво.
- У чому полягала спеціалізація вашої школи?
- Колись школа №40 була з поглибленим вивченням математики та фізики, з ранньою профорієнтацією. Багато наших випускників поступали до Приазовського державного технічного університету, на спеціальності, пов’язані з металургією, а після закінчення йшли працювати на комбінат «Азовсталь». Ця модель школа-виш-комбінат дуже вдало працювала. Ми їздили на екскурсії і в ПДТУ, і на комбінат, старшокласники проходили там виробничу практику і вже свідомо обирали майбутню професію. Азовсталь підтримував школу і технічно, і матеріально. Декілька останніх років спеціалізація школи була на математиці, біології та хімії, а також гуманітарному напрямі. Кабінет біології, де я викладала, був добре оснащений: мультимедійне обладнання, новий вчительський ноутбук з виходом в інтернет, диск з анатомії з 3D-моделями, мікроскопи на кожну парту. Наша школа була дуже відома в місті, нещодавно відзначила 85-річний ювілей, пережила Другу світову, коли у ній був розташований німецький госпіталь.
- Чи вціліла вона зараз?
- Будівля школи вигоріла вщент після російських обстрілів наприкінці березня, але на фасаді й досі висить подарунок від наших випускників – кольорові банери, абсолютно цілі, привітання з 85-ю річницею і наш герб. Боляче дуже дивитись на це.
- Як для вас розпочався ранок 24 лютого?
- Наш будинок розташований неподалік від Таганрогської траси. Тому всі ці роки, з 2014 року, ми постійно чули, як обстрілюють Гнутово, Талаківку, Широкіно і вже звикли до цих вибухів. 24 лютого я навіть збиралась на роботу, бо я рання пташка, полюбляю приходити в школу рано, завчасно готуватись до уроків, залучати дітей. Але був дзвінок від директора школи, який сказав, що четвер-п’ятницю ми працюємо дистанційно, а в понеділок, можливо, вже повернемось до навчального закладу. Ми сподівались, що це буде недовго, тому нікуди не виїжджали. А потім почались потужні обстріли, і вдень, і вночі, на улицю неможливо були вийти. Ми ховались у підвалі свого приватного будинку.
- Коли ви зрозуміли, що потрібно евакуюватись з Маріуполя?
- Поштовхом став ранок, 10 березня, коли будинок поруч з нами рознесло вщент. У нас знесло шифер, повибивало шибки, і ми зрозуміли, що наступний снаряд може прилетіти до нас. Так і сталося, наш будинок згорів 25 березня. Коли ми вийшли на вулицю після обстрілу, вона була засипана уламками, крім того, вже був зруйнований автомобільний міст біля Азовсталі, тому ми кинули нашу машину та пішки йшли з Лівого берегу на Правий. Поступово в місті зник зв’язок. Але нам пощастило, на одному з телефонів була програма для прийому радіо, тож ми не були у повному інформаційному вакуумі, знали про «зелені коридори». Шлях з Маріуполя до Запоріжжя, який до війни займав декілька годин, був дуже довгим. Ми виїхали приватним транспортом з Маріуполя 15 березня на Мєлєкіно, де провели три доби, 19 березня доїхали до Бердянська, де потрапили до евакуаційних автобусів на Запоріжжя. Нашу колону, у якій крім автобусів було багато приватних автівок, часто зупиняли, ми чекали по 2-3 години. Коли вночі доїхали до Василівки, пункту перетину між окупованою частиною і українською, нас не пустили далі, бо попереду було заміновано. Ми провели ніч у полі, біля цього КПП, під обстрілами, гради літали через нас і було дуже страшно. Зранку приїхали українські військові, розмінували дорогу і ми рушили далі.
- Чи відчували ви підтримку на цьому шляху?
- Так, мабуть ця біда дуже згуртувала українців. До Запоріжжя ми приїхали дуже втомлені, але нас зустріли волонтери, нагодували та розмістили. За три доби знайшлась машину, яка могла нас відвезти на Івано-Франківщину. Водій їхав до своєї сім’ї, і нас взяв майже безкоштовно, ми віддали гроші тільки за бензин. І тут теж нам пощастило, що жінка, яка зараз працює у Польщі, пустила нас жити в свій дім лише за оплату комунальних послуг. Ми дуже вдячні місцевим з села Вістова. Коли ми приїхали, нам нанесли продукти харчування: і картоплю, і буряк, і крупи, і молочні продукти. Ми вже майже 3 місяці на Івано-Франківщині, але вони і досі нами опікуються. Навесні ми посадили город, вирощуємо свою картоплю, помідори, огірки, і вже зібрали перший врожай.
- Чи вдалось вам влаштуватись на роботу за фахом?
- На жаль, ні. Я живу в селі, тут одна школа, вакансії вчительки біології немає. Була у Калуші, завітала там до декількох шкіл. Навіть в Івано-Франківськ їздила, але також марно. У Центр зайнятості теж ходила, але й там мені не змогли допомогти. Для викладачів з біології та хімії немає вакансій, хоча є потреба у вчителях з математики та фізики. До війни окрім своєї роботи я займалась репетиторством. Готувала дітей до ЗНО, а також тих, хто планував вступати до медичних вишів. Зараз вже є одна дівчинка, з якою я займаюсь. Якщо мене знайдуть інші учні, яким я допомагала з біологією та хімією, то зможу забезпечити себе за рахунок репетиторства, поки не знайду постійну роботу в школі.
- Ви постійно кажете «нам пощастило». Ви оптимістка по життю?
- Так, я виходжу з оптимістичного сценарію, що все закінчиться нашою перемогою, і Маріуполь, який за останні 5-6 років перетворився на сучасне європейське місто, звільнять. Також я сподіваюсь, що держава допоможе відновити наш зруйнований будинок, і що я буду ще багато років вчителювати з дітьми у своєму рідному колективі.
Валентина Бикова