Колись щоденник, який маріупольська вчителька історії Наталія Коломоєць вела з 24 лютого по 19 березня 2022 року, стане одним з доказів на майбутньому суді над воєнними злочинцями РФ. Цей документ неможливо читати без сліз та суму. «Літали літаки, бомбили з неба. Земля дрижала. Ми молились весь час, було дуже страшно», «Вже другий тиждень п’ємо дощову воду….Б’ють увесь час, ми божеволіємо від вибухів», «Всією вулицею допомагали витягнути спалене авто сусідів. Дякувати богу, всі вони живі. До них приїхали друзі з 3-місячною дитиною і влетіло у машину і в будинок. А коли вони побігли у бомбосховище, їх не пустили, місць нема», «Їмо дуже мало – одно яблуко на двох, 2 ковтка води», «Сьогодні вночі, о 4.27 почали стріляти з гармат, стріляли 6 годин поспіль, а потім прилетів літак і почав скидати бомби». І зовсім короткий запис «Пекло».
Маріупольський міський технічний ліцей, де Наталія Коломоєць понад 20 років викладала історію, був одним з найсучасніших освітніх закладів. Інтерактивна дошка в кожному кабінеті, інноваційне обладнання в кабінетах фізики та астрономії, закуплене незадовго до війни.
На відміну від інших освітніх закладів, ліцею пощастило – його будівля дивом залишилась неушкодженою, якщо не рахувати вибиті шибки. Повернутись у своє рідне місто, у власний будинок та до улюбленої роботи – найбільша мрія Наталії.
– У кожного з нас своя історія про те, де він був та як дізнався про повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Як це було у вас?
– Мій день розпочався з того, що о 5.15 ранку мені зателефонувала мама однієї з учениць, яка кричала у слухавку «Війна!». Перш за все, я розбудила дітей, сказала, що в школу сьогодні ніхто не йде. Після чого поїхала на заправку, та простоявши 1,5 години у черзі, залила повний бак. Саме це врятувало нас, і дало можливість згодом виїхати з міста. Потім я поїхала до банкомату, щоб зняти гроші з картки. В одному з банків черга була десь 200 осіб, тоді я зняла в іншому, з картки чоловіка. Поки стояла в черзі до банкомату, повз нас на схід проїхала колона військової техніки, і ми усвідомили, що все це дуже серйозно. Потім зателефонувала сестра, і сказала, що бомблять Київ. Знявши гроші, я поїхала до крамниці та придбала продукти тривалого зберігання: крупи, консерви, сири, згущене молоко. Потім повернулась додому, і навіть провела дистанційно третій урок. До мене приєднались одиниці, було десь 3-5 дітей з кожного класу. В понеділок в нас ще був інтернет, і я ще кидала завдання в класрум, але ніхто не виходив на зв’язок, всі вже усвідомили, що це початок чогось страшного, коли буде не до уроків.
– Як вам вдалось пережити обстріли та масоване бомбардування?
– В нас був великий підвал під приватним будинком, де ховались всією родиною. Ми знесли туди матраци, ковдри, подушки, їжу, в нас навіть біотуалет був. До мінометних обстрілів, і навіть до градів ми майже звикли. Але з 2 березня зникли світло, газ та вода. Ми були в повній антисанітарії, продукти неможливо було зберегти, зранку ми виходили назбирати гілки, щоб щось приготувати на багатті. Потім прилетіли бомбардувальники, і розпочалося пекло, бо коли летить авіабомба, то від неї не сховаєшся, це стовідсоткова загибель. Їжа закінчилася, на день в нас було на чоловіка та сина одне яблуко і невеличкий шматок сиру. Навіть зробити окріп, щоб залити мівіну, не могли, бо наверху було небезпечно. Чоловік якось намагався вийти з підвалу, саме у цей момент було попадання у сусідній дім, і його відкинуло вибуховою хвилею. Я вийшла за чимось з підвалу, коли було тихо, і на моїх очах прилетіло в сусідній будинок, в 3-4 метрах від нас. З того будинку вибігла моя сусідка з відірваною рукою, і вона кричала, і я кричала. І ми зрозуміли, що наступного дня може влучити в нас. Весь цей час, щоб не збожеволіти, я вела щоденник. Ми читали щось вголос, або молилися, накрившись подушками, коли починалось бомбардування.
– Як ви шукали можливості для евакуації?
– Дуже важко було наважатись на від’їзд. Ми не знали, що з батьками чоловіка. Хоча вони жили у 15 хвилинах пішки від нас, потрапити до них він не міг, там працював снайпер. Але все ж таки вирішили їхати, заради майбутнього дітей. Про «зелені коридори» ми не знали, зв’язку вже не було, тому їхали на власний ризик. До нас доєднався колега мого чоловіка з «Азовсталі», з дружиною та батьками. Вони приїхали до нас напередодні, і вночі під час обстрілів в їхній машині вибило заднє скло.
19 березня зранку ми виїхали з Маріуполя, і я вперше побачила місто з того часу, як ми спустились у підвал. Коли ми проїжджали повз ПортСіті, я почала ридати, бо навіть не уявляла, на що перетворилось наше сучасне європейське місто. Я бачила, що якісь немиті обірвані люди йдуть по вулицях, тягнуть якісь речі, будинки та магазини всі розбиті. На першому блокпосту стояв днрівець, він мене спитав «Чего ты плачешь?», я відповіла «Тому що нас бомблять». Він мені: «А мы так 8 лет жили!», я спитала: «Що, прям так, як Маріуполь, якого більше немає?». На цьому блокпосту чоловіків та хлопців повністю роздягали, до спідньої білизни. Але нам пощастило, тоді ще не було фільтрації, і нас всіх відпустили.
– Але ж виїхати з окупованого міста – це лише частина шляху. Що було далі?
– На в’їзді до Бердянська ми стояли 8 годин, був величезний корок. Потрапили в місто вже о пів на дванадцяту, під час комендантської години. Зателефонували в готель, прямо на березі моря, і вперше за останній час вимились та нормально поїли. Залишатись там було дуже дорого, лише за одну ніч ми заплатили 1000 гривень, тому зранку приєдналися до колони на Запоріжжя, яка розтягнулась на декілька кілометрів. В ній попереду їхав танк, за ним автобуси та багато приватних автівок з білими стрічками та написом «Діти». Ми проїхали багато блокпостів, на кожному зупинялись та відкривали багажник. Але найстрашніше було біля села Василівка, де поруч з кладовищем був підірваний міст, тому потрібно було об’їжджати по замінованому полю. Там були ями, яри, дно автівки постійно за щось чіплялось, але не можна було зупинятись, щоб не відстати від провідника. І саме в цей момент почався обстріл з градів. Це було якесь божевілля. У нас повна машина людей, кіт, ми їдемо по замінованому полю, діти плачуть та просяться в туалет, над нами літають гради, а я схопила ікону, ридаю та молюсь. Тож коли ми вперше побачили, як майорять українські прапори, то плакали всі, але вже від щастя, та мало не цілували руки нашим військовим.
– Багато хто не витримав б всіх тягот, якби на їхньому шляху не зустрілись волонтери. Вам також допомагали в дорозі?
– Так, коли ми перед тим зупинялись в Токмаку, то познайомились з чудовою родиною, Євгеном, Людмилою та їхньою маленькою донькою Кароліною, які запросили до себе на ніч. Вони дали нам з собою їжі, хоча самі вже нічого не мали. У Запоріжжі нам також багато допомагали, все було безкоштовно. Ми зупинились у Сергія (прізвища не знаю), який на першому поверсі ремонтував військові автівки, а на третьому давав прихисток біженцям. Звідти ми вирушили до Тернополя, де живемо і зараз. Нас безкоштовно пустила жити родина Сидоренків. До речі, коли родина, яка прихистила нас в Токмаку, зрозуміла, що не зможе жити в окупації, то вже ми допомогли їм знайти у Тернополі житло, й досі підтримуємо з ними зв’язок.
У пошуках роботи я спілкувалась з директоркою місцевого історико-правового ліцею. Вона сама з Волновахи (Донеччина), обидва її сини в Азові. Тож ми, як дві землячки, поплакали разом та вирішили підтримувати одна одну. Поки що я не працюю, чекаю, коли з’явиться вакансія. Одразу записала сина в школу, і він закінчив рік на дистанційному навчанні. В Маріуполі він навчався у 27 українській гімназії, яка після ремонту мала стати найсучаснішим та найінноваційнішим закладом освіти в місті. Коли гімназію розбили вщент, він дуже плакав, і досі сумує за нею, а коли бачить якусь школу, то зупиняється і каже: «А мою 27 орки спалили».
– Чим ви займаєтесь зараз?
– Я дізналась, що українська родина, яка через війну виїхала до Німеччини, шукає людину з історичною освітою для формування патріотизму та національної свідомості у їхніх дітей. Батьки хотіли, аби їхні діти на чужині вивчали справжню, не спотворену та не міфологізовану росіянами історію України. Я пройшла відбір, і зараз викладаю дистанційно для цих хлопчиків, 8 та 10 років. Мені дуже подобається працювати з дітьми, свідомість яких тільки формується, і сподіваюсь, з часом це може перерости у більший проект.
– Що робите у вільній від викладання час?
– Я приєдналась до спільноти місцевих волонтерів «Група Альфа». Вийшло якось само собою. Ми приїхали в Тернопіль у зимньому одязі, на літо нічого не було, тож я пішла взяти у волонтерів якийсь одяг, може білизну для ліжка. Подивилась на їхню роботу, і спитала, чи можу чимось допомогти. Ця спільнота дуже активна, допомагає не лише переселенцям, але й військовим на фронті. З лютого вони завезли з Європи та передали понад 200 тон гуманітарної допомоги. Працюючи тут, я відчуваю, що роблю щось потрібне для людей. Іноді навіть доводиться бути психологом, бо ситуацію бувають різні. Якось прийшла жінка, щоб повернути дорослі памперси, бо людина, для якої їх брали, на жаль, померла. Нещодавно приходила переселенка з донькою, син якої в «Азові», і вони нічого не знають про його долю. Співчуваю, знаходжу якісь можливості підтримати людину морально у ці важкі часи.
Коли була вимушена перерва в роботі «Групи Альфа», бо роздали всю гумдопомогу та чекали черговий вантаж, знайшла спільноту, що ліпить вареники для наших військових на фронті. Інколи допомагаю там 3-4 години, це мене заспокоює. Ми ліпимо та молимось за тих хлопців на фронті, які нас захищають.
– Це ваш перший досвід волонтерства?
– Ні, ще 27 лютого, коли росіяни обстріляли Волноваху та Сартану, ми зібрали три мішки – пледи, ковдри, консерви, чай та цукор, які я віднесла у пункт допомоги біженцям. І подумала, що може воно і до мене потім повернеться, і дійсно, так і стало. Всі гроші з Е-допомоги я одразу перерахувала на ЗСУ. Я чесна перед собою, і розумію, що це дуже маленький внесок, але я роблю це для нашої перемоги.
Валентина Бикова