Ця школа на Грецькій 44 була однією з найстаріших у Маріуполі, міською пам’яткою архітектури. Ще у 1867 році український педагог, історик та етнограф Феоктист Хартахай відкрив тут жіночу гімназію. Юні маріупольчанки вивчали декілька мов, точні науки, музику та хореографію. За рік до повномасштабного вторгнення РФ Маріупольська гімназія зі структурним підрозділом початкової школи №1, де навчалось понад 500 учнів, відзначила своє 145 річчя. Але зараз її будівлі більше не існує. Історична спадщина, місцева пам’ятка архітектури, яка встояла навіть під час бомбардування фашистськими загарбниками за часів Другої світової, знищена вщент російськими бомбами та снарядами.
Розповідає директорка школи Ірина Олейніченко.
Я народилась і все життя прожила в Маріуполі. Скільки себе пам’ятаю, стільки мріяла викладати. Зразком для мене стала моя перша вчителька, Зінаїда Василівна. З того, мабуть, все і почалось – я спочатку «навчала» ляльок, а потім – своїх двох братів. Росла, але мрія не змінювалась, і я вперто йшла до неї. Після 8 класу вступила до Шахтарського педагогічного училища, і попри те, що батьки не хотіли відпускати мене в інше місто, наполягла на своєму, провчилась там 4 роки, і розпочала працювати вчителькою початкових класів. Значно пізніше, вже після 35 років, отримала три вищих освіти. Спочатку закінчила Бердянський педагогічний університет за спеціальністю «Початкове навчання», потім Маріупольський державний університет та здобула другу вищу освіту за спеціальністю «Управління навчальними закладами», і вже у 2018 році у Бердянському педагогічному університеті здобула освіту за фахом «Вчитель математики та фізики». Більш 10 років працювала вчителем початкових класів у школі № 39, два роки працювала заступником директора в Маріупольській загальноосвітній школі №52, і вже шостий рік працюю на посаді директорки КЗ “Гімназія зі структурним підрозділом початкової школи № 1 Маріупольської міської ради Донецької області».
Знайомство зі школою надихало зробити ії більш сучасною, демократичною і комфортною. Школа була така затишна і мені дуже легко було працювати в ній, і тому, вона стала моїм життям. Спогади про роботу в школі завжди світлі: гарний колектив, талановиті та відкриті діти, яких, мені здається, не було більше в жодній школі, розуміючи батьки, які брали участь у житті нашого навчального закладу. Дуже сподіваюсь, що коли ми всі повернемося до нашого рідного міста, наша школа стане ще кращою.
-Як для вас почалось 24 лютого 2022 року?
– Для мене це почалось не 24, а раніше, 19 лютого, вже тоді у місті чутно вистріли та вибухи, але в Приморському районі, де ми живемо, було тихо, тож я спокійно поїхала на роботу. Коли була в дорозі, прийшло повідомлення від департаменту освіти, що учні повинні залишитися вдома, я негайно повідомила вчителів. Не дивлячись ні на що майже всі вчителі вийшли на роботу. Але ситуація з кожною годиною погіршувалася і мною було прийнято рішення, що всі терміново повинні їхати додому. Стан в місті погіршувався, постійно було чути звуки сирени і в деяких районах міста вже почалися бойові дії. За два дні, 26 лютого, я запропонувала своїм колегам прийти до школи, для того, щоб видати їм трудові книжки на всяк випадок, хоча всі ми сподівались, що все це дуже швидко закінчиться. Ситуація погіршувалася і прийняли рішення, що для збереження документів працівників та учнів, потрібно сховати їх у більш небезпечному місті. Таким містом в школі є підвал, який був підготовлений на випадок евакуювання. Напередодні цих подій, 18 лютого, ми з колективом школи і учнями проводили тренування з евакуації на випадок обстрілів та надзвичайного стану. І вже 26 лютого ввечері в наш підвал почали приходити люди, які жили поруч зі школою. Спочатку їх було небагато, десь 30 осіб, потім з кожним днем їх ставало все більше.
Свою допомогу запропонували наш двірник, Олександр Григорович Лотков зі своєю дружиною, дуже порядні та небайдужі люди. Вони жили поруч і мали змогу приймати людей, яким це буде потрібно. Вони залишалися у школі з самого початку, з 24 лютого. Але на превеликий жаль він загинув у березні під час бомбардування школи.
– Скільки ви ще залишались в Маріуполі?
– Коли почались обстріли, вся наша велика родина, 14 чоловік включно з маленькою дитиною, були у нашій двокімнатній квартирі. Вранці 6 березня біля нашого будинку прилетів снаряд, повибивало всі вікна, потрощило кришу, повністю знесло балкон. Потім почались удари авіабомбами, тоді ми були вимушені спуститися у підвал сусіднього будинку де знаходилися до 16 березня. Тоді мої друзі сказали, що потрібно виїжджати, бо потім вже не буде такої можливості. У нас вже не було води, їжі. А саме головне, що з нами була маленька восьмимісячна дитина і матусі похилого віку, якім потрібні були ліки, яких теж вже не було. Ми вимушені були їхати. Коли виїжджали, попали під обстріл під Василівкою. Гради влучили у машину, яка їхала перед нами в колоні, постраждали люди, було дуже страшно. Мабуть навіть страшніше, ніж коли ми були у Маріуполі. Дорога тривала 12 годин. Нарешті ми дісталися Запоріжжя. Нас зустріли волонтери, надали нам притулок та їжу. 17 березня ми вирішили їхати подалі від цього жахіття у більш небезпечне місце. Після двох діб дороги ми зупинилися у Чернівцях. І вже на ранок нам запропонували небайдужі люди оселитися у селищі Молодія. Нам дуже допомогали місцеві мешканці всім необхідним до життя.
Ми щиро вдячні директору Молодійського ліцею Сарафінчан Філічі Вікторівні, яка допомогла влаштувати багатьох дітей Маріуполя для онлайн навчання, щоб кожна дитина мала змогу закінчити навчальний рік, а випускники- отримати документ про освіту.
Багато вчителів нашої школи також допомагали учням по окремих предметах, бо вони багато пропустили до того, як виїхали на безпечну територію. Проблема вчителів була в тому, що ми залишилися зовсім без речей, особливо техніки, яка дуже потрібна при навчанні
-Можливо, це не на часі, але які в вас плани на майбутнє?
Ми впевнені, що Маріуполь повернеться до контролю України, ми всі разом повернемося додому і будемо відбудовувати наше місто і нашу школу. Вона дуже постраждала, фактично зруйнована, на 90%.
Нещодавно я написала пост в інстаграм: «Моя школа. Моє життя. Мій біль». І наші випускники написали у відповідь: «Нехай на гербі школи сова, але вона завжди відроджувалась, як фенікс, після кожного руйнування. І цей раз не виключення, вона обов’язково розправить крила!». Я сподіваюсь, що так і буде, і завжди кажу: «Неважливо яку посаду я буду займати, я буду намагатися робити все, щоб наша школа була відбудована і існувала ще довгі роки».